Василь Симоненко – модний хіпстер-шістдесятник
Василь Симоненко виглядав,
як справжній хіпстер. Стиляга, денді, модник – можна по-різному
називати молодого поета, особливо сьогодні, коли стиль та мода мають
важливе значення для сприйняття людини. Зустрічають то по одежці,
проводжають по розуму. Тож проведімо ці кілька хвилин тексту разом з
Василем Симоненком – великим розумом української літератури та
журналістики, у якого нам є чого повчитися.
Судний день
27
серпня 1962 року Симоненко посадив свого товариша на потяг і пішов
купувати цигарки. Смалив поет, немов той чобіткар – по кілька пачок на
день, тож відсутність папіроски у кишені одразу гнала молодого
журналіста у кіоск. Продавчиня закрила лавочку трохи раніше, і
Симоненко, не встигнувши купити курива, почав стукати до буфету з
проханням відкрити і продати йому бажаний товар. Тут із-за рогу
вигулькнули радянські копи. Відсканувавши своїми поліцейськими очима
журналістське посвідчення поета, вони одразу зрозуміли з ким мають
справу. Якби це був не Симоненко, то люди у погонах попросили би
вибачення, цигаркою пригостили би, на буфетницю нагримали б. Але все
пішло інакше. Поета забрали до відділку ‒ і там побили…
Симоненко
отримав тяжкі травми. Його били так, щоби не залишалося слідів на тілі,
а натомість завдавалися внутрішні ушкодження. Після того поет захворів
та через деякий час помер. І це була спланована акція проти Василя
Симоненка. Радянська влада вирішила його прибрати саме в такий спосіб:
без концтаборів, розстрілу, розголошення. Сталіна то вже ж не було.
Тривала відлига. Хрущов запроваджував свій кукурудзяний соціалізм, і
каральна машина репресій зменшила гучність та оберти, проте не припинила
працювати.
Страх і ненависть радянської журналістики
Василь
Симоненко писав і своїм письмом заробляв на життя. Тільки от не поезія
ставала джерелом доходу, а публіцистика. Працюючи в газетах «Черкаська
правда» і «Молодь Черкащини», а пізніше – кореспондентом «Робітничої
Газети».
Майже
сім років Василь пропрацював журналістом, надрукувавши за цей час
більше 500 публікацій. Писав, як фейлетони, так і репортажі. Особливо
про життя села. Один з репортажів, що має назву «В гостях у Ониськи
Сатанівської» Симоненко написав: у сім’ї доярки Онисі Сатанівської немає
жодного мужчини. Але подивіться, яку хату побудували вони разом з
матір’ю. Анатолій Ткаченко у статті на сайті «Української літературної
газети» порівнює цей репортаж із саркастичними рядками твору «Думи про
щастя»:
– Де фотографи? Де поети? Нуте, хлопці, сюди скоріш! Можна знімок утнуть до газети і жахливо веселий вірш. Застрибають веселі цифри у ґрунтовно важких статтях, та не встане з словесних вихрів многотрудне її життя. Ви мовчанкою соромливою. Постараєтесь обминуть, що в доярки цієї щасливої, руки й ноги вночі гудуть, – писав Симоненко.
Ось так іронічно Василь трансформував здобутий журналістський досвід у поетичну творчість. Радянській системі це не подобалося.
Але
були у редакційній роботі й веселі моменти. Симоненко любив по-доброму
жартувати над українськими літераторами, вигадавши для них кумедні
прізвиська. Ось цей послужний список:
– Іван Дзюба – Естет-рецидивіст, Микола Вінграновський – Вінгран, Борис Олійник – Наш Ілліч, Віталій Коротич – КороТичина, Анатолій Перепадя – Лінгвіст месьє Анатоль, Іван Світличний – Вусатий естет, Іван Драч – Кострубатий Дон Іван Соняшник, Ліна Костенко – КостаЛіна, Євген Гуцало – ЄвГеній, Микола Сом – Найсоміший із Сомів, Сомоненко, Микола Негода – Миколатура, Василь Оглоблін – Русіш-культуріш.
Писати
селянські репортажі та статті про те, як кожен новий літр молока
наближає СРСР до світлого комунізму – основна справа радянської
журналістики. Якщо Вам зненацька захочеться гострих сюжетів,
журналістських розслідувань, то читати «совєтскую» пресу – зась.
Справжня гострота і таємниці лишилися у чернетках шістдесятників. Так,
пан Чорновіл видав своє «Лихо з розуму», а от гучному розслідуванню, за
яке взявся Василь Симоненко, не судилося стати бестселером світової
журналістики. Хоча ми й так знаємо в чому справа. Виявляється, що 1962
року Василь Симоненко разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив
місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук’янівському та
Васильківському цвинтарях, а також у Биківні. Про страшну знахідку у
Биківні, журналіст-розслідувач останнє було зроблено заяву до міської
ради Києва.
Саме за це викриття Симоненка й побили радянські копи. А його стукіт до буфету – був лишень приводом.
Хіпстер слова
Хто
такий хіпстер? Що таке хіпстерство? Можна зараз читати вікіпедію,
гортати словники, але по-суті ми розуміємо що хіпстер – це прогресивний,
молодий чувак, який в темі, який знається на сучасних тенденціях
інтелектуального руху, або ж вдає, що знається. Симоненко не вдавав, він
сам тренди задавав. У поезії.
Дисиденти,
або шістдесятники (одним із них був Симоненко) виступали проти
радянського режиму, критикували його злочини. Симоненко ж був поетичним
рупором шістдесятників.
Україно! Ти для мене диво!І нехай пливе за роком рік,Буду, мамо горда і вродлива,З тебе дивуватися повік.Ради тебе перли в душі сію,Ради тебе мислю і творю —Хай мовчать Америки й Росії,Коли я з тобою говорю!
От
саме оці слова «Хай мовчать Америки й Росії» були прогресивним трендом
того часу, сміливим трендом. Затикати рота «братній» Росії. Одначе,
відважно.
Загалом, шістдесяті роки ХХ
століття – це славний час бунту поколінь усього світу. Цей період
зародив рух хіпі у США, сексуальну революцію, рок-н-рольні традиції. І
нога в ногу з цим протестом проти системи йшло українське
шістдесятництво. Але воно вирізнялося: перш за все, це був
інтелектуальний рух. Ніякого сексу, курні й алкоголю. Тільки література,
тільки хардкор. У цьому сенсі Симоненко – справжній хіпстер.
Інтелектуальний…
Джерело: www.tribuna.pl.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар